Хто на сайті

На даний момент 37 гостей на сайті

Лічильник відвідувань

Flag Counter

Банер
Соловйов – Куценко В.Я.
Рейтинг Користувача: / 0
НайгіршеНайкраще 
Забіг довжиною в життя.
В 13 років залишив він рідну Петрашівку в пошуках кращого життя, кращої долі, свого щастя. Після декількох років поневірянь, важкої та виснажливої праці, молодий юнак набрався сили, змужнів і волею випадку потрапив на арену Одеського цирку. Чуда не відбулося і переможений Василь вже подумки не бачив себе борцем,  але зрозумів, що в спорті не лише сила є визначальною. І йому поталанило. Він зустрів свого вчителя, тренера і наставника.
Завдяки унікальній природній силі, феноменальним борцівським здібностям, які розвив у ньому родоначальник спортивної боротьби в Царській Росії тренер Владислав Питлясинський, в минулому сам борець, керівник  школи фізичного розвитку в м. Одесі, хлопець з простої селянської сім’ї досяг вершин борцівської слави. Був визнаний в Росії, Середній Азії Європі. На поєдинках борців в той час на кон ставились звання, нагороди, навіть життя. Переможець отримував все. Крок за кроком молодий силач вирушив до здобуття визнання.
В 1909 р. в Кишеневі  переміг чемпіона світу італійця німецького походження Дікмана. Додавши його прізвище до свого і отримавши в нагороду за перемогу діамантовий борцівський пояс. Як справжній лицар -  нагороди залишив переможеному, за що став улюбленцем публіки.
Всією душею зустрів революцію, в Громадянську керував всеобучом червоноармійців в місті Уфі викладаючи спортивну підготовку майбутнім воїнам.
В 1922, 1923, 1924 рр. отримав звання Червоного  чемпіона, чемпіона – чемпіонів молодої республіки.
За перемогу над російським атлетом А. Соловйовим на циркових афішах уже писали Соловйов – Куценко В.Я. (прізвище Дікман прибрав з афіш, так як воно йому не подобалося).
А далі робота в цирках: Мінськ, Оренбург, Ташкент, Ашхабад, Пенза, Вологда, Махач – Кала і т.д. Його оплесками зустрічали в Європі.
Потім війна, важкий шлях на батьківщину у рідну Петрашівку. Поранений, але не зламаний, до кінця свого життя залишився вірний батьківській землі.
Багато написано про життєвий шлях та долю нашого земляка. Про те цікавість до його неординарної особистості залишається  і на сьогодні.
Краєзнавець із Соболівки Фурдик Іван Карпович доклав багато зусиль, щоб розповісти про долю Соловйова-Куценка. Писав про нього, брав інтерв'ю, товаришував з ним.
Одного разу Іван Карпович показав мені пожовтілу від часу вирізку з якоїсь газети, де Василь Якович очолює Теплицьку делегацію на обласних змаганнях. Захотілось детальніше взнати про цю подію.
Беручись за цю справу, я зустрічався з сином, доньками славетного земляка і ми дійшли до висновку, що люди мають знати більше про Василя Яковича.
Зі слів доньки Світлани Василівни в 1952 році до них в село з району приїхали двоє (один із районного спорту, інший з галстуком, мабуть, партійний функціонер) і стали вмовляти Василя Яковича поїхати на обласні змагання.  Він погодився.
І не просто очолив делегацію, а навіть   прийняв участь у забігу на 100 метрів.
Світлана Василівна розповіла, як батько згадував цей забіг. Серце ледь не вискочило з грудей Василя Яковича. З тих грудей, які прикрашали численні нагороди, які були увінчані діамантовим поясом переможеного Дікмана, золотим хрестом подарованим за перемогу дружиною  італійського короля.
І я уявив собі, яку силу духу, яку спортивну злість необхідно було мати, щоб у віці 66 років відстоювати честь Теплицького краю. 
Батько довго ходив по стадіону переводячи подих, згадуючи свою молодість, борцівські поєдинки, свої перемоги.
- «Ех, скинути б мені років 20 – 30, я  знову був би одним із кращих.»
Після тривалих пошуків переді мною газета «Вінницька правда»  за 1952 рік № 184  від 16 вересня.

Василь Якович завжди радо приймав гостей. До нього приїздили на зустріч учні, він охоче давав інтерв’ю, особливо любив дітей.

В 1967 році про Василя Яковича був знятий кінофільм. На весь Радянський Союз -  кіножурнал «Новости дня» № 24, а в Україні «Радянський спорт» № 4.

На цих кінокадрах наш герой, учні та жителі Петрашівки. 

Ці кіноматеріали знайдені в архівах м. Красногірськ (під Москвою, при допомозі нашого земляка з с. Погорілої Шабатури Романа Володимировича) та Києва (при допомозі жителя с. Костюківки Склярука Дениса Володимировича). Сьогодні їх  може переглянути кожен бажаючий.

За рік до смерті в 1970 р. Василь Якович виступив перед учнями та викладачами Теплицького СПТУ, жителями Теплика.

Як бачимо все своє нелегке, але цікаве життя, він посвятив рідній землі і людям, які на ній живуть.

З повагою  Анатолій Ковтун

 

 

Весь контент доступний за ліцензією Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначено інше