Пора!

вірш присвячений видатній українській письменниці – землячці Галині Журбі

Олена Герасименко

Тут хутір був – тепер його нема.

Скриплять в зажурі дві старі черешні.

Як вартові історії почесні -

земне коріння в світі їх трима.

Усе життя –  дороги і стежки,

усе життя – від пуп’янка до віка…

Чого б, здавалося, потрібно чоловіку,

що обира для себе шлях тяжкий,

прошкуючи крізь сутінки зневір,

як пташка, що спокою не знаходить

у вітряну розхристану погоду,

а чи бездомний одинокий звір?

Журби Галини наче й не було…

Колись давно ще, може, хтось відплакав… 

Черешні, як окличні-кличні знаки –

всі ці роки чекають за селом.

Але й вони ось-ось…- такі старі.

А корені глибокі, як і слово,

що зболене любов’ю при основі ,

заземлене на батьківськім дворі.

Галино, до черешень! Вже пора…

Фільварок був тут, кажуть старожили.

А ці черешні сад ваш сторожили,

і хутір, де гасала дітвора.

Немає хутора – вітрами рознесло...

А ви із чужини - на Україну,

що наче купина неопалима,

живе, як ці черешні – всім на зло!

Журбо! Журинонько…У цій землі ваш дух.

Він гомонить і проростає болем…

Встає світанок сонячно над полем –

розвіять вашу тугу й самоту.

Повідайте, як там, на чужині -

без України, рясту, материнки,

без соняхів, що у вікно навшпиньки,

без джерела, що в травах жебонів?

Без «кукуріків» півнячих, а ще

без тих селян, що серцю небайдужі,

без бджілок, що снують довкола ружі,

густих пшениць, орошених дощем?

Вертайтеся на хутір – вже пора…

Пробачте нам – усім вашим нащадкам,

що пам’ять час відлічує спочатку,

далекий світ діставши з-під пера.

 «Героїчність — це не чеснота. Це вдача, як буйність чорнозему, як співочий голос, як почуття правди.

Життя дано людині для здійснення її приреченості. Для змагань і перемагань.

Життя, як смолоскип, що запалює і згоряє саможертовним полум’ям на жертовнику Батьківщини і Волі».

Галина Журба