Хто на сайті

На даний момент 110 гостей на сайті

Лічильник відвідувань

Flag Counter

Банер
Г.Журба
Рейтинг Користувача: / 0
НайгіршеНайкраще 
Галина Журба
      Галина Журба ― це літературний псевдонім письменниці, справнжє прізвище якої ― Домбровська Галина Маврикіївна (по чоловікові Нивинська), народилася 29 грудня 1888 року на хуторі Олександрія, поблизу села Соболівка в заможній сім’ї.
     Мати належала до ополяченого українського роду Копистенських. Вона не обмежувалася домом та домашніми обов’язками, хоч народила четверо дітей, була оточена поклонниками і товариським життям.
Освіту здобула домашню. Мати хотіла, щоб діти знали польську і французьку мови, вміли грати на фортепіано, хоча і не цуралися української мови.
     Умови виховання могли б виробити з Галини Домбровської типову панночку-шляхтянку, але в ній була закладена більша енергія. Дівчина мала змогу добре приглянутися як до панського життя з його виїздами, з верховою їздою, пікніками, полюваннями, фортепіанними концертами, так і до зворотного його боку з економами, сценами побоїв селян. Жадібно слухала дівчина сімейні перекази, чарувалася українською мовою, придивлялася до побуту селян.
     На жаль, точно прослідити життєвий шлях письменниці до 1912 року не можливо. Вона сама писала: „Двічі починаю писати свою автобіографію і двічі її трачу. Волинь – Львів 1930-1939, потім Криниця 1940-43. Остання згоріла у варшавській пожежі”.
     Відомо, що вона була допитливою, цікавою. Її зачаровувала природа хутора, що оточувала письменницю в дитячі роки.
Писати почала ще в батьківському домі.
У січні 1912 року приїхала до Києва, оселяється в готелі „Ермітаж”, де її тітка Наталія Сіпайло була управителькою. Навчалася писати на машинці. Згодом отримала посаду машиністки в польському технічному бюрі „Лодинський і син”.
     Друкується в „Українській хаті”, яка на той час була найпоступовішою, революційною трибуною молодих письменників.
В Києві знайомиться з Микитою Шаповалом, Борисом Лазаревським (російський новеліст української крові), Іваном Карпенком-Карим. В кінці травня 1914 року повертається додому на хутір. Там від батька дізнається про війну (Австрія оголосила війну Сербії).
У цей важкий час між трьома селами: Соболівкою, Побіркою й Брідком ― серед густого лісу в пустій хатині потай зробили для селян читальню.
Повернувшись до Києва, дізналася про цілковитий розгром „Української хати.”
     Навесні 1915 року Галина Журба разом зі своєю подругою Явдошкою Квіткою відкрили бюро перекладів та передруку на машині. Найняли на Хрещатику, 43, три великі кімнати на першому поверсі. На вивісці вогненними буквами на темному тлі „Первое Киевское бюро переписки  на машине и переводов на всех языках”. Люди всіляких націй, культур, професій йшли до них з усілякими перекладами, літературними творами, дописами... Але бюро через декілька місяців збанкрутувало. Тоді Галина Журба, щоб заробити на життя, змушена була йти вчителювати.
     По третьому році війни вона мешкала у Ніковських, Олександрівська 21, в домі Монтовичів, де Ніковський був виховником її сина, і займав з родиною ціле помешкання.
     Найтяжчим і найтрагічнішим роком для письменниці виявився 1917-й рік: уночі 29-30 вересня у своїй хаті, був замордований скритовбивцями її батько.
     Післявоєнні роки виявилися досить важкими: нестача грошей, злидні. Після роботи у „Всевидаті” Галина Журба ходила по дворах рубати дрова, з пилкою і сокирою за плечима. Її редакторська місячна платня ― 500 карбованців, і стільки ж коштує фунт хліба в Києві на базарі. Тому, щоб хоч трохи покращити життя, вона була змушена займатися важкою чоловічою працею. Не завжди за свою працю вона отримувала гроші, ― інколи з нею розраховувалися сніданком, обідом чи вечерею.
    Та важке життя не відгородило Галину Журбу від літератури. Разом зі своїми друзями-письменниками вона зустрічалась у клубі „Кривому Джімі”, де відбувалися авторські виступи.
    Саме там виникла думка видавати літературний журнал „Музагет”, його назву подав Загул. Для обговорення цієї справи вони зустрічалися переважно у Михайла Жука (маляр, добрий портретист, писав також вірші). Він робив портрети усіх письменників, учасників журналу „Музагет”: Михайла Івченка, Якова Савченка, Олекса Слісаренка, Миколи Зерова...
На жаль, вийшло перше (і останнє) число „Музагету” ― солідних розмірів книжка, з портретами: Тичини, Загула, Ярошенка.
    Невдовзі за письменницею почали слідкувати, дізнавшись про це, вона залишила „Всевидат”. Кілька днів разом із Кончинцем пересиділи у лісовому будиночку, недалеко від Києва.
    Повернувшись, Галина Журба застала зруйнований, спалений Київ, переляканих людей. Її зустрів Ніковський, попередив, що поляки залишають місто і їй потрібно дістатися станції.
    Дізнавшись, що сестра Ядвіга з чоловіком і сином вже на станції, письменниця поспішила туди. Із собою вона взяла лише листи Бориса П. та зубну щітку, гадала, що через місяць повернеться. Цього дня вона залишила Київ назавжди.
    Спершу живе вона в Європі, потім виїздить до США, де не полишає активної творчої діяльності.
    Живе самотньо у Філадельфії в тісному помешканні небезпечного району. Уперто вимагає, щоб її твори друкувалися тільки її власним правописом, бо вважає його найдосконалішим.
    Досліджуючи життя Галини Журби в еміграції, автор дізнається ще один її псевдонім ― Маврикій Іден.
    У мандрах розгубила немало своїх творів, але перед самою смертю ще пробує писати. Вмираючи, заповідала, щоб її тіло зникло по дослідах в анатомічному театрі. Її не послухали, вона лягла на вічний спочинок на кладовищі в Баден-Бруку, де знайшли його її літературні колеги: Є. Маланюк, Т. Осьмачка .
    Галина Журба завжди підкреслювала, що вона ― українка, хоч за хрещенням була полькою. Саме в рідному в рідному маєтку формується її любов до української мови, краси природи, побуту селян, чим буде наскрізно просякнута вся її творчість. Двадцятирічною видає вона в м. Одесі (1909), першу свою книгу „З життя”, куди ввійшли шість оповідань: „В степу”, „Сповідь”, „Жарти”, „Вовченя”, „В тайзі”, „Студент”.
Теми оповідань взяті з народного життя.
    „З життя” (1909) це були перші мистецькі враження юної письменниці, перед якою відкривався світ: тут і дитячий побут, сповідь злодія, розповідь про відлюдкуватого сироту, що йде на злочин....
1912 р. у видавництві „Українська хата” було опубліковане маленьке оповідання „Конячка”. Через це весь наклад видавництва було конфісковано.
    1920 року завершується І період творчості письменниці ― Київський. Творча продукція першого періоду ― два десятки наукових новел.
ІІ період ― „час зрілості” ― Галина Журба пише кілька сценічних картин („Маланку”(1921)) ― загублена в еміграційних мандрах.
1923 року в Празі вийшла сценічна картина „Метелиця”. Потім письменниця полишає цей жанр і переходить до епічних форм.
    У 1925-1928 роках у Здолбунові на Рівенщині вона пише повість „Зорі світ заповідають” (опублікована 1933) ― це перша частина епопеї „Хроніка одного”, якій авторка віддала багато сил: вийшло у світ три частини, друга й третя „Революція йде” виходять у Львові 1937 року.
    „Зорі світ заповідають” ― займає своєрідне місце у літературі. Вона була надіслана на конкурс „Українська Бібліотека”, яка тільки з формально-технічних причин не була відзначена першою нагородою.
Твір Галини Журби заслуговував на відзначення всіма своїми прикметами, що в літературному творі свідчать про його вартість й надають йому рис творчого досягнення.
    Зміст і тонка режесура фабули, в якій не відчувається нічого штучного, силуваного, як то кажуть, потерового, вникливий підхід і глибоке умотивування психології персонажу, чітка й всестороння обсервація й нарешті справді мистецьке ― широке в загальних обрисах, а тонке в подробицях, оформлення, відходять від шаблонів, якими була наповнена література повоєнної доби.
    „Зорі світ заповідають”, це картина дореволюційного побуту волинського села, в якого дрімає не тільки незаспокоєна тяга до землі, як до основи селянського добробуту, але й предмету сердечного, хоча інстинктивного, неопрограмленого кохання, заради збереження у ній прадідівських традицій і нашого майбутнього. Могутня символіка величних і могутніх, далеких „київських країв”, поряд з тою прадідівською кров’ю, що то, невідомо коли „виприскувала” з землі на зріст чоловіка, а нині промовляє куди сильніше до народної душі, аніж те, що писано в книжках на основі архівних документів.
    „Зорі заповідають”, це книжка, яка не словами, але автентичними картинами живих, щирих і безпосередніх людей, переконує нас у всесильності того, що цілими століттями переходило в кров і кість, в душу українського села.
     В праці Галини Журби, поодинокі місця дуже тонко нагадують творчі перлини Стефаника, знаходимо відповідь на різні запитання пов’язані з протиріччям поміж селянською терпимістю й покорою, і вибухом тої бунтарської крові, що то, невідомо коли „виприскала” з української землі на зріст чоловіка. В ній, також, знайдемо відповідь на загадку, як то спокійне, мирне й задивлене в шматок насущного хліба українське село несподівано навіть для тих, що були близькі до нього, піднялося на вершини могутньої Національної Революції в 1917-1920-их роках.
Галина Журба запалила ті зорі, що світ заповідають, таки на наших очах.
У цей же час (1937) письменниця пише роман „Доктор Кочіоні”, який вийшов у Кракові в 1943 році. Цією книжкою зачитувалася українська еміграція після війни.
     Галина Журба починає писати велику автобіографічну працю: ― „писала її в 1930-1939 роках на Волині й у Львові ― готове загинуло на початку Другої світової війни. Відтворила знову в 1940-1943 роках, але і це згоріло в пожежі у Варшаві 1944 року. Від 1949 року знову заходилася писати те саме, але світ побачила ― у 1956 році ― лише перша чистина, дальші, незакінчені, залишились у рукописній спадщині”.
     Загалом же про своє життя в 1912-1925 роках у Західній Україні і в Польщі Галина Журба залишила непов’язані записи, які могли б скласти книжку під назвою „Були ми колись” ― це залишилося в рукописах.
     Третій період творчості письменниці ― еміграційний.
Спершу живе вона в Європі, потім виїздить до США, де не полишає активної творчої діяльності.
     У цей час вона пише оповідання, літературознавчі й публіцистичні статті, нотатки, спогади, художні твори, а в Нью-Йорку виходить перший том її роману „Тодір Сокір”(1967), як перша частина її трилогії.
В її рукописній спадщині є також низка нарисів „Комплекс рабства”, що перегукується з відомими „Листами” В. Липинського.
     Ці праці Галини Журби ― це картина життя „далекого світу”, з якого вийшла письменниця, коли упадав старий порядок з чужим панством і селянським бунтом і в революції товарився новий світ, в якому й Україна вимагала свого місця на землі.
     Галина Журба виходить на перше місце між еміграційними письменниками і входить у класику української літератури.
     У творах, написаних в останні два десятиліття її життя, є багато цікавих спостережень за громадсько-культурним і літературним життям на Україні початку ХХ століття, міститься багато автобіографічних свідчень, що мають змогу розкрити обставини, в яких росла й формувалась письменниця.
     Спадщина Галини Журби, хоч і не велика, але належить всесвітній скарбниці художнього слова.
     Прикметною рисою творчості письменниці є змалювання селянського життя, напружений пошук ключа до таємниці буття людини. Пошук це нерідко пов’язаний з „інтенсивним переживанням”, а не лише з безпосереднім спогляданням плину життя...
 
       Багато сторінок біографії Галини Журби залишаються, мовиться, за сімома замками. Але не все кануло в лету, не відійшло в небуття. Поволі вона повертається з вимушеної еміграції на батьківщину, відроджується із забуття. Ще донедавна її ім’я нічого не говорило і землякам-соболівчанам. Аж поки до місцевої школи не надійшов лист від доктора філологічних наук Федора Погребенника з проханням підтвердити, чи це саме та Соболівка, про яку згадує у своїх творах письменниця.
       Вона не була блідою тінню власної долі, бо ще замолоду твердо вирішила розпорядитися своїм життям так, як підказувало їй глибоко закореніле почуття національної відповідальності за день завтрашній рідного народу.
Один з її сучасників критик М. Барський намагався взяти на глузи ось такий легковгадуваний, настроєвий псевдонім, безпідставно мотивуючи це тим, що письменник, мовляв, повинен діяти самим твором, а не помагати собі відповідно стилізованим прізвищем. Та йому це не вдалося. Галина Журба вистраждала право на свій псевдонім у нелегкій внутрішній боротьбі, підтвердивши його власним життям—невіддільним від народних бід і страждань в умовах національного і соціального гніту.
      То ж, у літературні кола її вивів Андрій Ніковський (літературознавець та громадський діяч), допомігши відредагувати і видати першу книжку оповідань “З життя”. Галина Журба не спинилась на цьому і працювала далі. Її ім’я стало відомим в усім літературних колах.
     Про творчість письменниці 20-30х років знаходимо схвальні оцінки у статтях С. Тутора та інших критиків. Він зарахував Галину Журбу разом з Іриною Вільде, К. Гриневичевою до талановитих представників “проміжної групи”, посилаючись при цьому на “повісті волинського побуту”.
У своїй сукупності твори Галини Журби, як і ранні дві збірки оповідань, так і післявоєнні повісті-хроніки, дають широку панораму життя дореволюційного українського села, висвітлюють духовні пошуки інтелігенції. Вони засвідчують оригінальний творчий стиль автора.
      Вона була одним із фундаторів Об’єднання українських письменників “Слово” (Організація українських письменників в еміграції).
Статут ОУП “Слово” підписали 19січня 1957 року в Нью-Йорку. Членами Об’єднання були: В. Барка, Б. Бойчук, Г. Журба, Є. Маланюк, О. Тарновський, Ю. Тарнавський, Ю. Шевельов...
      У дослідженні про Галину Журбу Валерій Шевчук констатує: “Її твори й досі живі, з них завмер, як метелик у краплині бурштину світ, який вона бачила, любила й уміла відтворити. Бо любов до світу й людини в її творах—перша їхня прикметна ознака. Бо слово під її пером набувало трепетності й сили, а картини, що їх вона змалювала, творились рукою доброго Майстра”.
      Микола Голубець писав: “Галина Журба виступила на літературному полі в 1908 році з книжкою оповідань “З життя””. Тогочасна українська критика щиро привітала талановиту дебютантку...
      Євген Маланюк: “Хочеться вірити, що твір Галини Журби (“Зорі світ заповідають”) відіграє тут переломову роль, що її в польській літературі виконує нині Марія Домбровська “Ночі і дні”. Всі внутрішні дані Галина Журба має!”
      Написавши “Далекий світ” Галина Журба у Філадельфії у розмові з О. Тарнавським сказала: “Я мушу це написати, бо хто крім мене може це зробити. Я одна. Залишилась з цього “далекого світу”, і мені приречено про той світ писати”.
      Діаспорна критика захоплено сприйняла повість Галини Журби, хоча декому з рецензентів видалася дивною нещадна авторська позиція, спрямована проти польсько-шляхетського середовища, з якого вона вийшла.
      А. Юриняк у Нью-Йорку на з’їзді ОУП “Слово” (поч.. 60-х років) після зустрічі з Галиною Журбою зафіксував “надзвичайну жвавість і рухливість письменниці... вона майже не могла спокійно слухати доповідачів, реагуючи мінами обличчя, жестами. Очевидно, виявляла увесь динамізм  нашої сеньйори”.
      Г. Костюк: “Химерна й норовиста, але талановита, громадсько підпорядкована, а в творчому товаристві—дружня”.
Отже, вже із висловів цих літературознавців, письменників, ми бачимо, що Галина Журба—талановита, обдарована письменниця з необмеженим даром творити, відчуттям багатства слова...
     Як людина вона була непередбачена, енергійна, дружелюбна... і ці риси можна продовжити до безкінечності.
      Творчість такої талановитої письменниці надзвичайно збагатила українську літературу. Галина Журба зуміла показати всьому світові велич українського народу (селянства), української землі. На жаль, більшість праць письменниці знаходяться і були видані за кордоном, але в наш час вони повертаються на Україну. Український читач має змогу познайомитись з ними і відчути силу слова цієї видатної постаті літератури.