Хто на сайті

На даний момент 98 гостей на сайті

Лічильник відвідувань

Flag Counter

Банер
Наша громада
  • Наша громада
  • Теплицька селищна рада
     
          
    Перша письмова згадка про Теплик належить до XV століття. Історичні джерела свідчать, що поселення виникло, як укріплений прикордонний пункт Литовського князівства. Підземні ходи й печери, що були вириті в ті часи, збереглися й досі. В них жителі ховали своє майно під час нападів татарських орд. Факт існування Теплика в кінці XV століття підтверджується тим, що в цей час був наданий привілей великого князя та польського короля Олександра заможній родині Кішок. В XV- XVI ст. Теплик був невеличким містечком, яке зазнало частих руйнувань під час ворожих нападів.
     

    У 1582 році Іван та Андрій Кішки розділили володіння і воно стає власністю князя Острозького. У 1645 році Теплик переходить до Жабокрицьких. Згодом до Самуїла Калиновського, котрий приєднав ці землі до Уманщини. Потім Теплицькими землями володіли Потоцькі. Після смерті Фелікса Потоцького Теплик отримала Софія, його третя дружина – гречанка, котрій перейшло у спадок 32 тисячі кріпаків чоловічої статі. Після смерті Софії у 1822 році поміщиком у Теплику був її син Станіслав, батько володарки Теплика з 1862 року Олександри Полоцької (ім”ям її названо нинішнє село Саша), яка померла у 1892 році. Після її смерті Тепликом Володіє Костянтин Потоцький, який отримав його до перевороту в Росії 1917 р.

    Населення Теплика займалося головним чином землеробством і ремеслом, переважно чинбарством, шевською справою, ковальством. Були і торговці. Історики, дослідники, численні джерела так пояснюють походження назви міста Теплик. Найбільш поширена і найдавніша думка, що Теплик дістав свою назву від природних умов краю. Про це стверджують ряд письмових джерел польського, російського, релігійно-церковного походження. В них поширена версія про те, що назва Теплик зумовлена назвою невеличкої річки або струмочка Теплик, Тепличка.

    Були часи , коли Теплик носив другу назву – Смілгород. Вважають, що цим самим оцінювалася мужність і стійкість жителів, які власними силами боронили своє поселення від ворогів і різних нападників. Давнє поселення м. Теплика було невеликим за площею, воно займало тільки кут, своєрідний трикутник, утворений злиттям річок Свинарка і Тепличка. Зливаються вони в долині за 300 метрів від пагорбу, на якому міститься центр Теплика, в річку , що є притокою р. Удич.

     

    В кінці XVII ст. поселення стало розростатися вверх і вниз по течії річок і досягло до шести верст. На півдні воно злилося з с.Бджільна, а на півночі досягло межі, де знаходилася новозбудована в 1775-1813 р.р. кам’яна церква – тепер приміщення музичної школи.

    Розташований на перехресті торгівельних шляхів, Теплик у XVII-XIX ст. стає значним торгово-ремісничим пунктом. 300-літній ювілей Теплик зустрів уже в складі Російської імперії. Але вередлива фортуна піднесла йому не дуже приємний сюрприз - він стає заштатним містечком Гайсинського повіту Подільської губернії У 20-30 pp. XIX ст.. на Поділлі знову розгорнувся рух селян проти кріпацтва. Поблизу Теплика діяли повстанські загони Устима Кармелюка. У XX століття, свій 500-літній період розвитку Теплик вступив, щоб обновитися, зрости матеріально і духовно. 3 1923 року Теплик - районний центр.

    Невмирущою славою покрили себе тепличани в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками. Вже з перших днів Великої Вітчизняної війни в райцентрі для боротьби з шпигунами та диверсантами було створено винищувальний батальйон у складі 200 чоловік. Понад 600 тепличан пішли на фронт. Широко відомі в районі імена П.Т.Плотнянського і М.О.Воронцова, Героїв Радянського Союзу. Петро Плотнянський родом із села Стражгорода, Микола Воронцов випускник Теплицького зотехнікуму. Уславили себе тепличани і підпільною та партизанською боротьбою. Саме тут народився перший на Вінниччині партизанський загін. Організатором підпільної боротьби став колишній агроном райземвідділу А.К.Микитенко. На всіх фронтах великої Вітчизняної війни мужньо боролися з ворогом майже дев'ять тисяч жителів району. Понад 5 тисяч з них віддали життя в ім'я Перемоги. Більше 7 тисяч колишніх фронтовиків удостоєні воєнних нагород.

     

    У роки повоєнних п'ятирічок з відновленням старих, зруйнованих підприємств будуються нові, зокрема ті, що переробляють сільськогосподарську продукцію. В селищі побудовано нові приміщення комбінату побутового обслуговування, районної ради, відділу внутрішніх справ, редакції газети "Вісті Тепличчини" і районної друкарні, районної лікарні, райсанепідемстанції, насіннєвої інспекції, державної податкової інспекції, дитячого садка, ЗОШ №1, Будинку культури і бібліотеки та інших.

  • Брідоцька

    Коротка історична довідка про населений пункт

    До складу Брідоцької сільської ради входить село Брідок.

    Село Брідок розташоване на березі річки Сура. По переказам с. Брідок засновано на початку XVIII століття. З часу свого заснування входило в склад помістя графа Потоцького, що належало польському поміщикові Гнатовському. По даних Могилів-Подільського архіву першим поселенцем був Казан. Незабаром до нього почали підселятися інші люди і так утворилося село Брідок.

    Через село пролягав шлях на ярмарок в с. Соболівку. Оскільки місцевість болотиста людям приходилося йти в брід. Від цього пішла назва села Брідок.

    Є заказник місцевого значення «Левада» на території якого розміщені чотири ставки, де водиться водоплавна птиця, безліч цілющих джерел. При виїзді з села знаходиться гідрологічна пам’ятка природи джерело «Циганське».

    Село Брідок розташоване за 25 км від райцентру. Більшість житлових будинків в селі газифіковані.



  • Веселівська

    До складу Веселівської сільської ради входить одне село – Веселівка.

     

     

     

     

                Село розташоване на березі річки Удич - притоку Південного Бугу за 14 кілометрів від райцентру та за 20 кілометрів від залізничної станції Кубліч.

                До 1948 року село називалося Верхній Ташлик, в перекладі на українську мову «Верхній водопій», а з 1948 року – Веселівка.

     

     


     

    Село розміщене в долині по берегах річки Удич, захищене від вітрів та буревіїв. Вздовж річки є багато джерел з цілющою водою. Влітку село потопає в зелені. Під’їдні шляхи до села висаджені тополями. В центрі села – невеликий сквер. На присадибних ділянках веселівчан ростуть яблуні, сливи, вишні, абрикоси черешні, горіхи - а біля будинків – квіти.

     

     

                29.4 га земель, що належать Веселівській територіальній громаді займає ландшафтний заповідник «Бутово».

                Гарним місцем для відпочинку є ставок, розміщений в центрі села. Село газифіковано.

     

     

     

  • М.Мочульська

    Коротка історична довідка про населені пункти,

    що входять до Маломочульської сільської ради

     

                До складу Маломочульської сільської ради входять два села: Мала Мочулка та Мишарівка.

                Село Мала Мочулка розташоване на берегах річки Мочулка. Назва річки і села відображена ткацький промисел, розвинений в давній місцевості. Мочулка - споріднене слово зі словом мочила- «копанка», місце для мочіння конопель». Село оточене лісами. З північного сходу - Степанівським, із заходу - Саранським, з південного заходу Бурлацьким лісом та річкою Ревухою. На півночі відбиває межі села урочище «Пропадюще» де й бере свій початок річка Мочулка.

                На південній околиці села розкинулась широка, мальовнича долина, по якій протікає річка Рудка. Село газифіковане.

                Село Мишарівка знаходиться за 3 км від села Мала Мочулка.

                Розташоване на південь на берегах річки Мочулка, яка є правою притокою річки Удич. Село газифіковане.

                Села потопають в зелені дерев.

     

     

  • Шиманівська

     

    До складу Шиманівської сільської ради входить одне село – Шиманівка.
                Дата заснування села Шиманівки невідома, а перші письмові згадки про село відомі з 40-х років 18 століття.

    За переказами старожилів село було розміщене спочатку у верхів’ях річки Сури за 1,5 км на південь від сучасного села і називалося Гусаківка. Жителі села змушені були втікати від нападів татар у густі зарості лісів, де й заснували нове поселення.

    Поселення входило до родинної власності графа Потоцького, а управляв маєтком пан Камінський. Основним заняттям селян була робота на землі і вирощування хліба. Крім того люди займалися випалюванням деревного вугілля, тому назва про жителів села «вуглярі» збереглася до наших днів. На кошти прихожан поряд зі старою церквою, яка була збудована ще в 1743 році, в 1888 році була побудована дерев’яна однокупольна церква з дзвіницею. Храм був освячений в ім’я Архистратига Михайла. Незважаючи на те, що церква була зруйнована Радянською владою, шиманівчани щороку 21 листопада відзначають Храмове свято.

    В давнину в центрі села стояла корчма, власником якої був Шимон (з польської чи єврейської –Семен). Він і перейменував село Гусаківку на Шиманівку. Кожна частина села мала власну назву: Чубівка, Козаччин, Бидловщина, Гирманія. Окремі поля називалися :Дубини, Липняги, Лядські поля, Попів ланок, Лиса гора, Мурзів шлях, а урочища-долини донині називають: Шугайлова, Яремова, Середня. Кожна назва кутка села, долини та поля має свою історію та оповідується легендами.

    Про давнину заснування поселення свідчить площа кладовища, яке займає 2,7 га.

    За останні 50 років населення зменшилося вдвічі і становить 430 чоловік.

     

     

     

  • Сашанська

    До складу Сашанської сільської ради входить один населений пункт с.Саша.

    Село Саша розміщене на відкритій місцевості по двох берегах річки Сашанки.Засноване в 1923 році власником графом Селезієм Потоцьким з нагоди народження дочки Олександри. В її честь граф велів побудувати село, поселивши сюди селян з других володінь.

    З самого початку село було приписано до приходу Вищого Ташлика (Веселівка). В 1873 році вперше була побудована дерев’яна на кам’яній основі церква.

    Початком заснування сільської ради являється період між 1918-1919 роками.

    В 1922 році – організована кооперація.

    В 1930 році була організована перша сільськогосподарська артіль.

    В 1936 році починає працювати початкова школа.

    Село газифіковано. Село розташоване за 10 км до районного центру.

    Територія сільської ради нараховує 1662,06 га.

    Площа населеного пункту 160,3 га.

    Територія сільської ради межує з Костюківською, Веселівською, Бджільнянською, Сокирянською сільськими радами .

    Сашанська сільська рада – самостійна, адміністративно- територіальна одиниця у складі Теплицького району Вінницької області.

    Пам’ятною датою є 12 березня 1944 року  у зв’язку з тим,що Сашанська сільська округа була звільнена від німецько-фашистських загарбників.

    Є свої історичні пам’ятники:

    Пам’ятник воїнам - односельчанам.

     

  • Тополівська

    До складу Тополівської сільської  ради входить одне село Тополівка.

                Село  розташоване на берегах притоки Південного Бугу середньої річки Кіблич. Південна окраїна Тополівської сільської  ради розташована на вододілі Христинівської чорноземної гряди. Перші згадки про село Тополівка датується початком 17 ст нашої ери, задокументовані французьким інженером Бопланом, який був на службі у польського короля і на початку ХУ11 століття будував фортецю Кодак на Дніпрі. Раніше назва села була Скарженівка походить від панів Скарженівських , які володіли   цими територіями

                На території Тополівської  сільської  ради проходять шляхи Теплицької РШРБД  та Одеської залізниці. Від райцентру смт. Теплик село розташоване в 16 км, до обласного центру м.Вінниця – 125 км. Село повністю газифіковане. Безпосередньо в межах села знаходяться природно-охорона зона „ Стадуб” площею 13,5 га . На території с.Тополівка є дві гідрологічні пам’ятки „Жива вода” і „Медвянка” площею 0,01 га кожна. Село  Тополівка межує із Комарівською, Стражгородською, Кивачівськю, Степанівською сільськими радами Теплиць кого району, Краснопільською сільською радою  Гайсинського району, Івангородською сільською радою Христинівського району Черкаської області.

                Пам’ятною датою села Тополівка являється 21 листопада  1893  року коли була побудована Тополівська церква і даний день є Днем села та храмовим святом собору Архистратига Михайла..

     Історичні пам’ятники :

    1.      Два пам”ятники  воїнам.

    2.      Свято- Михайлівська церква.

     

  • В.Мочульська

    До складу Великомочульської сільської ради входять три населених пункти :

    Велика Мочулка, Шевченково, Панчишино. Село Велика Мочулка розташоване вздовж невеличкої річки Удич.   Виникнення поселення на місці сьогоднішнього села відноситься до кінця 16 століття.

    В народних переказах Велика Мочулка в давнину називалася „Допропіль”, а також „Тирасполь”, що вказує на городкове становище населення.

    Села Великомочульської сільської ради розташовані в Північно західній частині Теплицького району.

    Адміністративний центр Великомочульської сільської ради знаходиться в селі Велика Мочулка.

    Площа села Великої Мочулки становить 629 га, площа села Шевченково – 77,7 га, площа села Панчишено – 16,9 га. Територія сільської ради межує з Орлівськими , Маломочульськими, Брідоцькими, Соболівськими, Мелешківськими, Кіблчиськими сільськими округами.

    Великомочульська сільська округа – самостійна організаційно-територіальна одиниця у складі Теплицького району Вінницької області.

                    

    На території Великомочульської сільської ради є свої історичні пам’ятники:

    - Свято-Михайлівська церква збудована в 1875 році;

    - Пам’ятник воїнам односельчанам в с.Велика Мочулка;

    - Пам’ятний знак жертвам Голодомору 1932-1933 рр.

             

    Життєдіяльність територіальної громади визначається такими напрямками:

    -          розташування

    -          екологія

    -          промисловість

    -          підприємництво

    -          сільське господарство

    -          соціальна сфера

    Дані напрямки вказують на можливі здійснення подальшого економічного розвитку і використовуються для визначення величини впливу на досягнення основної цілі розвитку населених пунктів Великомочульської сільської ради.

     

  • Соболівська

    До  складу Соболівської  сільської  ради  входять два села:  Соболівка та Антонівка.

    Село Соболівка  Теплицького району Вінницької  області розташовано на берегах річок  Деркачки - «Погребної» та Сури. Витік р. Сури знаходиться на північний захід від  села Соболівка. Сура  приймає близько 5 приток, має вплив снігового й дощового живлення і відноситься до типу рівнинних. Річка Сура належить до басейну річки Південний Буг. 

    Населений  пункт оточений мішаними лісами, лісонасадженнями та лісопосадками. Рослинність території населеного пункту становлять: дерево-чагарникові насадження по долинах річки, праки, фруктові насадження (сади) на приватних ділянках громадян.

    Про виникнення Соболівки можна судити лише на підставі історичних джерел, «Історичні джерела. Польща в ХVІ ст.» том 22, автор Олександр Яблоновський, на сторінці 236 на ряду з іншими населеними пунктами Соболівка була з позначкою: 1629 рік, тобто рік її заснування  і входила  до Брацлавського повіту.

    Про село Антонівку надруковано: «Приписанная к Соболевке деревня Антоновка, по преданию, основана в половине ХVІІ века графом Северином Потоцким, которий  назвал ее так в честь свого новорожденного сина Антония. Деревня лежала на большом тракту из Умани в Ладижин, так  називаемом «Чигиринском» и заселена виходцами из Немировщини, Волини и других мест.»  За  указом сенету від 12 лютого 1859 року Соболівку було признано містечком.

    У 1869 році було затверджено бюджет на будівництво Соболівського цукрового заводу згідно « Протоколу общего собрания владельцев паев».

    Проявлення мінералізації на території Соболівки обумовлено наявністю  тут цілого ряду різновікових комплексів гірських порід та довгим періодом їх формування. Окремі види корисних копалин пов’язані з певними комплексами гірських порід, що утворилися на різних етапах геологічного розвитку регіону. Мінеральними ресурсами, в переважній кількості, на даній території є родовища цегельної сировини – суглинків, що числяться на державному балансі.

    Соболівка розташована  за 22км від районного  центру та 0,5 км від залізничної станції Дукля.

    В даний  час проводяться роботи по газифікації населеного пункту.

     

     

  • Орлівська

    До складу Орлівської сільської ради входить одне село: Орлівка.

    Село Орлівка розташоване в низовині між двох ярів, незначних струмків – ріки Ялти і «Холодної води».

    За переказами село Орлівка виникло в ХУ ст. на місці бувшого містечка, яке мало назву Орел і було  зруйноване татарами. Ця думка підтверджується тим, що в теперішній час в південно – західній частині села на сільській дорозі при виїзді на село Метанівку виявлено залишки кам’яної стіни, а на огороді декількох колгоспників кожного року виорюється безліч цегли досить далекої давності. Очевидно, після зруйнування містечка татарами на його місці пізніше виникло невеличке селище, яке було назване у відповідності до своїх малочислених жителів Орлівкою.

    В центрі села є парк, в якому завершується будівництво церкви. За селом є сад, в якому ростуть яблуні, груші, сливи, абрикоси, горіхи. Село газифікується.

     

     

  • Росошанська

    До  складу  Росошанської  сільської  ради  входять  три  населених  пункти с.Росоша,   с. Кожухівка, с. Кам’янки.  Кількість  жителів – 1163  чол.,  дворів  -  570.     На  території  сільської  ради  працює  три  агроформування, 8  фермерських  господарств,  цегельний  завод, є  гранітний  кар’єр,  ФАП  с. Росоша,  ФП  в  селах  Кожухівка  та   Кам’янки,  Росошанська  ЗОШ  І – ІІ  ступенів,  два  дитячих  навчальних заклади  в  селах  Росоша  та  Кожухівка,  СБК  в  селі  Росоша,  та  два  клуби – бібліотеки  в  селах  Кожухівка  та   Кам’янки,  поштове  відділення  та  відділення  Ощадбанку, шість  магазинів,  столова  СТОВ Агрофірми  «Росоша», обладнаний приймальний  пункт  молока  від  населення.

     

    Села  Росоша,  Кожухівка,  Кам’янки  існують  понад  500  років. Тут  до  1876  року  панували  поміщики  Юркевичі,  а  з  1876 року  поміщиця  Ліпковська,  яка  мала  в  Росоші  дві  економії  « Марусина» і « Бутова».  В  1868  році  була  відкрита  церковно-прихоцька  школа. В  1918 році  села  окуповані  німцями.  В  1920  році  організовано  Комітет  незаможних  селян,  ліквідовано  попове  майно,  роздана  земля  селянам.  В  1923  році  організований  Комітет  взаємодопомоги,  в  1924 – Сільське  споживче  товариство, в 1925 році – Бурякове  виробниче  товариство  (Видайко  Макар  Фомович ).

    З  1924 року  по  1928 рік  введено  НЕП.  В  1928, 1929р.р.  організовано  товариство  по  спільному  обробітку  землі (19 господарств, організатори – Гризло  Артем  Самойлович.  Збаращук  Іван  Григорович, Піддубняк  Ісак Макарович). В  1930  році – масова  колективізація.  В  Росоші  перший  колгосп «Червоний  плугатар»,  голова – Гризло А.С.  В  кінці  липня  1941  року   село  окуповане  німецькими  загарбниками. 

     

     

    11  березня 1944  року  села  звільнено  від  окупантів.  В  1959  році з  трьох  сіл   з трьох    колгоспів  утворено  один  колгосп  «Україна»,  побудовано  клуб,  бібліотека,  в  Росоші – восьмирічна  школа,  в  Кожухівці  та  Кам’янках – початкові.  Села  електрифіковані  та  радіофіковані,  три  рази  на  тиждень  демонстрували  кіно.

  • Петрашівська

    Село Петрашівка розташоване по обидва боки річки Суха Тьма, яка впадає в Південний Буг. Поділено воно на чотири частини. Центральна частина села сама старша і називається Петрашівка від імені першого поселенця Петраша. Воно знаходиться на східній частині села. Протилежна частина на заході називається Проданівка, а на півдні знаходиться Фараонівка.

    В 1790 році на північному заході забудовано куток Галбівку. Виникло це поселення в першій половині вісімнадцятого століття. Землі села межують на сході із землями сіл Завадівки та Метанівки. На півночі з землями села Побірки і на заході з землями села Глибочок. На південному заході землі села омиває річка Південний Буг.

    В користуванні села є 2795 гектарів землі, до 1917 року 100 га землі використовувала церква св.Миколая, яка побудована в кінці ХХІХ ст.. Земля чорноземна, родюча. На північно – східній стороні знаходиться ліс «Плоське».

    До Жовтневої революції в селі була двохкласна міністерська школа, в якій працювало чотири учителі, був один фельдшер – Чернега Дем’ян Лук’янович. Після 1917 року школу було розширено, всіх дітей шкільного віку було залучено до навчання, почалася ліквідація неписьменності серед дорослого населення. З 1920 року почав працювати дільничний медпункт. В 1933 році з початкової школи було створено семирічну школу, а перед Великою Вітчизняною війною вона стала середньою, в якій працювало більше двадцяти учителів. Була в селі пошта, ветпункт, хата – роділка, бібліотека. Село мало три магазини (крамниці).     

    Німецькі окупанти вперше увійшли в село 22 липня 1941 року.

    В 1943 році замучено директора Глубочанської школи, жителя села Петрашівки,  Охотюка С. А.

    Збитки селу нанесені фашистами перевищують 1580 000 карбованців.

    12 березня 1944 село було визволене від німецької окупації. У 1950 році три колгоспи об’єдналися в один імені «Шевченка».

    В селі Петрашівка народився  і виріс  відомий на весь світ цирковий борець   та чемпіон світу   Василь Соловйов – Куценко.

     

     

     

    Село Петрашівка є самостійною адміністративно-територіальною  одиницею в  складі Теплицького району     Вінницької  області.

    За  Петрашівською  сільською радою  рахується 2795 га. землі, в тому  числі ріллі - 1979 га.  Територія  в  межах населеного пункту становить 226га.

    Пам’ятною   датою є 12 березня  1944р. - день визволення  від  німецьких  окупантів.

    В с.  Петрашівка  є свої історичні  пам’ятники:

    1. Пам’ятник воїнам – односельчанам загиблим  у роки ВВ війни.

    2. Могила   партизана  Охотюка С .А.

    3. Пам’ятний знак односельчанам, які загинули в 1932-1933 роках, збудований  за кошти  Івасюка В.П. мати, якого народилась і виросла в с.Петрашівка.

    4.  Церква св. Миколая , яка збудована  в кінці ХХІХ.

     

  • Залузька

    Село Залужжя розміщене на невеликому підвищенні по течії річки Бужок.

    Кліматичні умови сприятливі для здоров’я. Грунт – чорнозем. Старожили переповідають, що їх предки були козаками, які оселились на цьому підвищенні, охопленому зі всіх сторін лісами та непрохідними болотами, як на зручній місцевості, захищеній від різних ворожих нападів. Поблизу села був козацький стан. В селі налічувалося 176 дворів, де проживало 1311 жителів, всі вони малороси, православної віри, самі називають себе “ уманцями”, займаються землеробством.

    Прихожани набожні. Крім відвідування служби у своїй церкві, вони відправляються на прощу в Київ, Почаїв, Козельщину, а деякі в Єрусалим і на гору Афон.

             Стара церква побудована в 1777 році на честь святого Миколая Чудотворця, розпорядженням єпархіального начальства. 23 квітня 1897 року була закрита і з тих пір служба в ній не проводилася, будівля була розібрана.

    Поблизу старої побудована нова дерев’яна церква, також на честь святого Миколая Чудотворця. Почато будівництво в 1894 році, а закінчено в 1897 році. Будівництво церкви коштувало 14200 рублів. Іконостас в нову церкву перенесли із старої, тільки фон його був оновлений. В церкві є старовинна ікона Божої Матері під назвою “Милующая” Притчові будівлі дерев’яні, побудовані прихожанами для священика в 1878 році.

             Церковно-приходська школа відкрита в 1866 році, а з 1893 року розміщується в окремій будівлі.

             В центрі села є парк, де ростуть різні види дерев.

             На території села є 5 ставків, село потопає в зелені дерев, є гарне місце для відпочинку.

             Через село протікає річка Бужок, вздовж неї є багато джерел.

             Село Залужжя розташоване за 3 км від районного центру смт. Теплик, за 10 км від обласного центру м. Вінниця та за 7 км від залізничної станції Кублич. Більшість будинків в селі газифіковані, до приміщень ФАПу, дитячого садка, школи та сільської ради також підведено природній газ. 

     

     

  • Комарівська

              До складу Комарівської сільської ради входять чотири села: Комарівка, Іванів, Шевченківка,  селище Розкошівка.

              Село Комарівка взяло свою назву від прізвища поселенця Комара з козаків.

              Незабаром до нього почали підселятися інші люди і так утворилося село Комарівка. Коріння заснування села сягає п’ятнадцятого століття.

              Село Комарівка розташоване на рівнині. Через неї протікає річка Сорока, яка бере свій початок в Сичівських ярах. Річка Сорока впадає в річку Удич.

              В центрі села росте парк, який має назву «Огруд», що означає обкопаний ровом, в 1903 -1905 рр. був заснований паном Чорновським.

              Весною окраскою парку є квіти, на його території налічується багато вікових дерев таких, як сибірська модрина, рідкісні клени, сосни, берези, дуби, ясени та інші.

              Біля парку є ставок під назвою «Панський» на який кожної весни прилітають і гніздяться лебеді. На території села є п’ять ставків, які є окрасою села.

              Клімат сприятливий для здоров’я. Грунт чорноземний, врожайний.

              Село газифіковано.

              Село Іванів розташоване за 16 км. від районного центру, розкинуте на верхній частині долини відомої під назвою «Кам’янки». Долина простяглась на декілька кілометрів через багато сіл: Комарівку, Кам’янки, Росошу. В селі Іванів є 5 ставків. Село газифіковано.

              Село Шевченківка розташоване за 16 км. від районного центру.

              Прекрасна природа, літом потопає в зелені дерев. Прекрасне місце для відпочинку.

              Селище Розкошівка було засноване в 1903 році біля залізничного полотна, за 17 км. від районного центру, має залізничний вокзал, де зупиняються пасажирські та товарні потяги.

     

  • Погорільська

    До складу Погорільськоі сільської ради  входять два села:  Погоріла та Кизими. Село  Погоріла розташоване на витоці струмків, які формують  річечку Удичанку, котра впадає в річку  Удич.

    Згідно численних джерел народних переказів село заснував козак з Молдови Кизима, який брав  участь у повстанні Івана  Підкови (в кінці ХУІ ст..) Спочатку село називалось Романівна. Після «руїни» (другої половини 17 ст.) стала називатися Погоріла. Слід відзначити, що в той час було два населених пункти:  нижча Погоріла і вища Погоріла.

    Вища  Погоріла належала польському орендарю Самуілу Поповичу. На території села Погорілої  знайдено один з найбільших скарбів срібних монет 1- 11ст. періоду Імператора Римської  Імперії  Доміціана. Село Погоріла розташоване за19 км. від районного  центру. До села підведено природній газ. Більшість  житлових будинків газифіковані. Село Кизими  знаходиться за 2 км. від с. Погорілої.

    В даний час  в селі жителі немає, більшість  з них повмирали, а всі інші перебралися жити в с. Погорілу. Село Погоріла розташоване на  подільському  мальовничому плато в басейні річки  Удич, яка  є притокою  Південного  Бугу  в південно-східній частині області на межі Черкаської та Вінницької  областей. З північного, східного і  південного  боків, село оточене лісовими масивами  Черкаської  області.

     

     

  • Степанівська

    До складу  Степанівської сільської ради   входять  п»ять на селених пунктів: село Степанівка, село Важне, село Карабелівка село Марківка  селище Кублич.

    Через  села сільської ради  протікає  річка Кубліч. Вперше в історичних документах село  Степанівка згадується в 1651 році як  Степанів. За переказами, село Степанівка виникло в першій половині ХУІІ століття. Засновником села був чоловік на ім’я  Степанко. Степанко прибув з іншими переселенцями з  Київщини або  Чернігівщини. Це підтверджується етимологічно-багато прізвищ жителів Степанівки  подібні до прізвищ жителів Чернігівської та Київської областей. Територія Степанівки була покрита лісом, який починався від  сучасного міста Умань і облягав село з південної та західної сторін, певною мірою захищаючи його від татар.До цієї пори ліс, що росте тут називають Уманським.

    На «Куті» є  криничка  , воду в якій освячують в день десятої П’ятниці від Великодня. Люди  звідусіль в цей день приходять  до кринички, тому що вірять, що у воді тій надзвичайна цілюща сила.

     В усіх селах сільської ради  прекрасна природа, літом потопає в зелені дерев, є прекрасні місця для відпочинку.

     

     

  • Сокирянська

    До складу Сокирянської сільської ради входить село Сокиряни.

    Село Сокиряни розташоване на берегах невеличкої річки Удич. В центрі села розташована старовинна дерев’яна церква, збудована в 1896 році силами жителів села.

     

     

     

    Село газифіковано. 

    На території Сокирянської сільської ради розташовано чотири природоохоронні зони - джерела з кришталево чистою водою. В центрі села є ставок з мальовничими берегами придатний для риборозведення.

     

     

  • Пологівська

    До складу Пологівської сільської ради входять два села: Пологи і  Лозовата.

     

     

    Обидва села розташовані на берегах притоки Південного Бугу  річки Удич.Село Пологи одержало свою назву від виду місцевості на якій воно розміщене, місцевість представляє собою пологу площину до річки.

     

     

    Вперше в історичних джерелах  с.Пологи згадуються в середині 18 століття. Села Пологи і Лозовата розміщені на шляху, який сполучає  смт.Теплик і с. Джулинку  Бершадського району. Цим шляхом не одна валка чумаків проїжджала підводами  навантаженими пшеницею, сіллю та рибою. Територія с.Пологи бачила події далекої давнини. По її території проходили орди татар. Є свідчення очевидців тих історичних подій. Після татар на наше село нападали поляки та литовці. Так територія наших сіл припала Польщі у 1569 році. В 1609 році за постановою польського сейму землі Удич – Синюха були передані магнату Олександру Канецовському, старості Брацлавському, Вінницькому. Магнат поводився на наших землях, як загарбник, винищуючи всі матеріальні та духовні цінності. В 1726 році землі сіл Пологи і Лозовата стають володінням графа Потоцького.

    Ставлеником Потоцького в с.Пологи був поляк пан  Слупецький. Від його прізвища збереглася назва лісу Слупич де був збудований його маєток «Слупич». В лісі  також було збудовано жіночий монастир, а в центрі лісу Слупич з цілющого джерела викопано панську криницю, яка напуває своєю цілющою водою до сьогоднішніх днів гостей лісу Слупич. За легендою вода з панської криниці має лікувальні властивості, лікує хвороби шкіри та очей.

     

     

    В урочищі Слупич є зона відпочинку. У нашого села є немало сторінок героїчної боротьби трудового народу за своє визволення. Можна без перебільшення сказати,що в селі немає клаптика землі, незрошеного кров‘ю його жителів. Населення сіл завдавало рішучий протест проти татарів,панування польських магнатів і шляхти, литовців, а в роки Великої Вітчизняної Війни  проходили бої за визволення України від фашистської окупації. Докладніше з історією села можна ознайомитись в бібліотеці с. Пологи та в шкільному музеї.

     Село Пологи розташоване за 10 км від районного центру і за 150 км від обласного центру.

    Через села проходить автомобільна дорога обласного та міжрайонного значення. Села Пологівської громади газифіковані. Обидва села Пологи і Лозовата потопають в прекрасній зелені різних порід дерев .В селі є чотири  водойми –прекрасне місце для відпочинку людей.

     

  • Бджільнянська

    До складу Бджільнянської   сільської ради  входять два села:

    Бджільна та Червона Долина. Село  розташоване на берегах річки Теплички.

    Згідно численних джерел народних переказів село засновано в шістнадцятому столітті.

    Існує легенда , що назву селу дали чумаки , які везли сіль з Криму через село , зупинившись на ночівлю чумаки повечеряли в місцевій корчмі, а на ранок майже всі вони були мертві , їх закусали бджоли і їхніх волів з тих пір село стало називатись Бджільна бо й насправді в селі було багато пасік.

    Ще й досі на полі є три пагорби , які називаються чумацькими могилками , в одному з них захороненні чумаки, в другому воли , а в третьому вози з сіллю. В 1870 році в селі побудували дерев’яний храм на камінному фундаменті в трьох куполах. Храм був освячений в ім’я Архієстархія Михайла 21 листопада .

    В 1894 році на території села Паном Яблонським була побудована гуральня, теперішній спиртовий завод.

    Село Бджільна розташоване за 7  км. від районного  центру.

    До села підведений природний газ. Більшість  житлових будинків газифіковані.

    Село Червона Долина  знаходиться за 1 км. від с. Бджільна, село також газифіковане , має свій клуб , фельдшерський пункт.

  • Стражгородська

    До складу Стражгородської сільської ради входять два села: Стражгород та Розкошівка.

    Населений пункт Стражгородської територіальної громади розташований  неподалік від районного центру смт. Теплик. Село Стражгород розташоване за 3км від  районного центру шосейним шляхом, а село Розкошівка 5 км від райцентру.

    Перша згадка про наше село в письмових спогадах або джерелах за 1708 рік. Село знаходиться в 30 км від міста Умань і за переказами, під час козаччини тут був сторожовий пункт, і від цього походить назва Стражгород.

    Населення в Стражгороді в 1807 році було 1169 чоловік. Всі були селяни-малороси, православної віри. Займались землеробством. Перша церква була побудована в 1708 році в честь Пресвятої богородиці. Вона була дерев’яна і дуже бідна. А в 1848 році була розширена за рахунок коштів селян.

    Церковно-приходська школа була відкрита в 1868 році, бувшим священиком Ісаковом Маршалковським, він пожертвував на побудову храму 1000 крб. а в 1872 році Маршалковський подарував для цієї школи свій будинок. Першими учнями цієї школи стали 23 юнаків і дівчат.

    Село Стражгород Теплицької волості Гайсинського уїзду Подольської губернії. (За згадками Андрія Марковича Постоіна, 1870 року народження).

    Багаточисленні особняки графа Потоцького були розкидані майже по всій Україні. Деякі з них в Подольській губернії, а саме: в містечку Теплик, в селах Стражгороді, Розкошівці, Великій Мочулці, Малій Мочулці, Орлівці, Метанівці та в багатьох інших селах.

    Управління всім багатством графа було в містечку Теплик Гайсинського уїзду. Сам граф Потоцький постійно проживав в Варшаві, але все-таки провідував свої особняки. В його володінні було близько 30 тисяч десятин землі.

    Селяни, коли будь-хто їм розкаже про багатство графа, невдоволено говорили: “І який чорт, прости господі, дає одній людині стільки багатства, коли ж мільйони простих людей ледь виживають “

    Одне із володінь, яке знаходилось в графа Потоцького (великий будинок, конюшні) багато десятків років орендував Леон Леонардович Івашкевич.

    В Стражгороді орної землі було 1217 десятин, будинків з головним панським будинком 14, коней - 140, великої рогатої худоби – близько 250. Господарство велось звичайно,  все оброблялось батрацькою працею, засівались всі культури озимого і ярого зерна, а також буряки і картопля. Заробітна платня в дорослих чоловіків в рік була 60 карбованців і 90 пудів зерна різних культур і соломи кількох видів, щоденна плата була від 15 до копійок в день, дивлячись від пори року і по виду робіт.

    Жителі Стражгорода виступили з протестом проти утисків властей. В жовтні 1903 року в нашому селі відбувся антицерковний виступ селян, під час якого вони забрали церковний будинок, розподілили між собою землю, а священика вигнали з села. Тоді ж в 1903 році жителі села  своїми силами почали будувати церкву. До обох сіл Стражгородської сільської ради підведено  природній газ.  Більшість житлових будинків газифіковані. На території Стражгорордської сільської ради є п’ять ставків, які орендуються орендарями. Прекрасна природа, літом потопає в зелені дерев, прекрасне місце для відпочинку людей в літку  мальовничі береги ставків.


  • Костюківська

    До складу Костюківської сільської ради входить одне село  Костюківка.

    Село Костюківка розташоване на берегах притоки Південого Бугу річки Удич.

    В ХУ11 столітті, через село проходив шлях по якому татари робили свої напади на Брацлавщину. Село засноване ще 600 років тому в часи монголо-татарської навали. В ті далекі часи річка носила назву Ташла,а село мало назву Гнилий Ташлик ,що в перекладі з татарської означає брід,водопій.

    На території села в річку Удич впадають ще чотири річки,в весняну повінь тут утворювалось велике непрохідне болото.

    Потім село носило назву  Нижчий Ташлик,а в 1950 році було перейменовано в село Костюківка.

    Є декілька варіантів походження назви Костюківка.

    Перший найбільш розповсюджений серед жителів поселення. Під час Великої Вітчизняної Війни оборону села тримав командир,прізвище якого було Костюк. Обороняючи село від фашистських загарбників,він загинув і тому на честь нього назвали село Костюківкою.

    За іншою гіпотезою,село назвали так тому,що найпоширенішим прізвищем було Костюк.

    Деякий час село підпорядковувалось Джулинському та Гайсинському районам. У даний час воно належить до Теплицького району.

    В селі Костюківка нараховується шість вулиць : центральна вулиця Шевченка,далі Коцюбинського,Леніна,Першотравнева,Щорса,Гагаріна

     У селі Костюківка існує порівняно не багато назв- кутків. Їх налічується близько шести. Це- Степок,Калістраниха,Мазузівка,Левків куток,За Гесом,Гатка.

    На берегах річки Гниличка є багато  цілющих джерел .

    Поміж Левковим кутком та Мазурівкою є так звана „Вдовина” криниця. Існує легенда,що вона незвичайна,тому,що вдови разом із священиком щороку літньої посухи або заляжного дощового періоду ідуть її чистити і потім іде або припиняється дощ..

    В центрі села росте стодвадцятилітній осокір,є пам’ятник загиблим воїнам односельчанам та трьом невідомим солдатам.

    За селом біля пасіки росте сосновий ліс,який розділяється ставком,це місце є зоною відпочинку жителів села.

    Село Костюківка розташоване за 15 кілометрів від районного центру та 25 км від залізничної станції Кубліч.

    До села підведено природній газ. Більшість житлових будинків газифіковано.

     

  • Завадівська

    До складу Завадівської сільської ради входить одне село: Завадівка.
    Село Завадівка розташоване на лівому березі річки Південний Буг. За легендами і переказами, які дійшли до нас з сивої давнини, село засновано у 1640 році. Задовго до цього, на місці села знаходилось містечко
    Завалля. Було воно невелике. Населення займалося вирощуванням сільськогосподарських культур, скотарством і дрібним ремісництвом. Пізніше село було перейменовано в село Завадівка.

     

    За іншою легендою село Завадівка знаходилось кілометрів за десять далі на північний захід від теперішнього місця розташування, у так званих Сичиковому Яру і Левадах.

    Місцезнаходження його було невигідне. Часто з-за Чорного(Кумівського) лісу нападали турки. Село неодноразово спалювали,а молодих чоловіків і жінок забирали в рабство.

     

    Після чергового набігу вцілілі мешканці зібрали свої нехитрі пожитки і переселились на південний схід, на берег Південного Бугу. Це була більш вигідна місцевість. Добре проглядається Чорний ліс і місцевість навколо, бо село знаходиться на пагорбі лівого берега річки. Це давало можливість завчасно побачити ворогів, підготуватись до оборони, а можливо і сховатись. Та й повноводна річка стала значною перепоною для турецької навали.

     

    Кругом села, на полях, які розташовані найвище, було насипано земляні кургани(від Петрашівки ще один трохи зберігся). На цих підвищеннях стояли дерев’яні вишки. Дозорними добре проглядалась  вся місцевість навколо села.

    На території села протікає дві притоки Південного Бугу-річки Сура та Ясенуха. Вздовж цих річок є багато джерел та криничок. За легендою ці кринички незвичайні, тому що люди разом із священиком під час літньої посухи ідуть чистити ці кринички і потім іде дощ.

     

    Село  Завадівка розташоване за 40км від районного центру. До села підведений природній газ. Понад 130 житлових будинків  села газифіковані.

    Прекрасна природа, літом потопає в зелені дерев. Прекрасне місце для відпочинку.

     

  • Побірська

                Село  Побірка  було  засноване  в  кінці ХІІІ століття.Тоді воно було вище по  річці  Тьмі, на  території,яку тепер називають  Горб”. Місце, де  тепер  знаходиться  село  було  покрите  лісом. Від чого походить  назва  села Побірка?

    Говорять, що  в ту давнину оселилися на лісовій  галявині два  брати із сім”ями.Коли  число всіх  людей  досягло 70 осіб,галявина  стала  тісною  для  такої

    кількості  людей. На  той  час  ці два  брати  були  вже старими дідами. На  сімейній раді вони  вирішили поборотися  так, як  борються  борці. Від  того,що один  брат поборов іншого і назвали невеличке  поселення „Поборівка”.

                В  середині ХУІІІ століття поляки повністю знищили село Поборівку,залишилось  тільки  кілька  сімей,які  втекли в ліс південніше  села.

                В яру  біля лісу „Гараджин” є криниця. Біля тієї криниці  був збірний пункт козаків Богдана Хмельницького. Цей пункт називався „Збірка”. Після перемоги  над поляками під Батогом на цьому місці почало утворюватись  село.

    Першим оселився громадянин Лещенко в теперішній східній частині села серед лісу та дикого саду, рядом з ним оселився Калантир, потім на заході теперішнього села-Швидкий, в південно-західній частині- Ковбаса.Так виросло  село.

    На  честь Поборівки  і Збірки його назвали „Побірка”. До початку ХІХ століття в селі було вже 300 дворів. Як село, так і земля  належали графові Костянтину  Костянтиновичу Потоцькому.

                На кінець ХІХ століття село виросло ще  більше.В ньому вже налічувалось 1089 осіб  чоловічої статі  та 1079 осіб  жіночої статі. Основними жителями  були українці,що займалися сільським господарством.

     

  • Удицька

    До складу Удицької сільської ради входять два села: Удич та Червоний Кут.  Проїжджаючи чудовою місциною, де природа була дика, чарівна і недоторкана, побачивши верби, які полоскали свої віти у воді, кремезні дуби, що височіли на пагорбі, у молодого графа Потоцького мимоволі вирвалось з уст слово  « У - дич яка».  За цією легендою так і з’явилась  назва села.

     

    Незабаром, в 1899 році на цьому місці був збудований Удицький цукровий завод Київської губернії, Уманського повіту. Біля заводу протікала річка Удич( ліва притока Південного Бугу), довжина якої 57 км., яка  забезпечувала завод водою.

    Удицький цукровий завод належав акціонерному товариству, директором якого був Шерауц.


    1900 -1901 роках Удицький цукровий завод налічує 1638 десятин землі, засіяних цукровим буряком. Загальний урожай становив 15639 т. буряків. З однієї десятини було одержано 761 пуд  цукру.

    При заводі був створений радгосп, у володінні якого було 3252 десятин землі.

    В селі працювала винокурня, де перероблялась меляса. В 1897 році був збудований цегляний завод. З 1924 року почав функціонувати клуб. В 1933 році розпочато будівництво залізниці протяжністю 21,99 км., яка забезпечила надійне сполучення із залізничною станцією Росошки. В 1933 році пещений перший поїзд, паровоз АВ – 95, дві пасажирські  автодрезини. Цього ж року була відкрита школа, працювали гуртки. Великою популярністю користувався гурток духових інструментів.


    В даний час село Удич розташоване за 15 км. Від районного центру. Є рейсові сполучення з районним і обласними центрами, а також із Черкаською областю. До села  підведено природний газ. Більшість  будинків газифіковано. Є водогін (водопровід). НА  території цукрового заводу збудована фабрика по виготовленню цукерок, яка на жаль, не працює. У селі знаходиться два гуртожитки у задовільному стані. Також є столова, яку за необхідності використовують для проведення різних заходів.

    У селі ніколи не було церкви (храмової споруди). Тому для проведення богослужіння використовується будівля, що знаходиться у державній власності.

    В центрі села росте парк. На території якого знаходиться пам’ятник воїнам  -  односельчанам, які загинули під час Великої Вітчизняної війни. Тут же є могила Штейн Софії, невідомого Максима й Когана М.Д., які були страчені фашистами взимку 1943 року.


    На території селища знаходиться сім ставків, де є два джерела. Одне , в посушлив3 пору, священик  із віруючими святять, щоб був дощ. Воду з іншого джерела, кажуть, за радянських часів брали на аналіз вмісту корисних речовин. І вода з нього має лікувальні властивості.


    За селом росте сад, який називають, «садом Петика» Він розділений ставком. Через свою красу та неповторність сад є улюбленим місцем відпочинку.

     

Весь контент доступний за ліцензією Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначено інше